Людське тіло в антропології о. Павла Флоренського
Антропологія як наукова дисципліна являє собою рідкісний випадок побутування в одній особі суб’єкта та об’єкта дослідження, тому багато вчених, які не займалися власне антропологією, але так чи інакше рефлектували або стосувалися проблеми людини, зробили певний внесок у розвиток цієї науки. Так, якщо ми звернемося до праць російських релігійних філософів початку XX століття і простежимо як часто й різнобічно вони досліджували людину з погляду християнської моралі, то доцільно вести мову про самостійний поділ науки про людину – «православну антропологію». Представниками заявленого напряму вважатимуться В.С.Соловйова, Н.А.Бердяева, С.Н.Булгакова, С.Л.Франка, І.А.Ільїна та інших.
Особливе місце серед православних антропологів займає Павло Олександрович Флоренський. Ця особливість визначається, по-перше, релігійним досвідом священика, який, з одного боку, не позбавлений містицизму, а з іншого – орієнтований на корінні основи православ’я. Подібна дихотомія накладає певний відбиток і проблему людини на роботах філософа. По-друге, Флоренський – одне із небагатьох релігійних мислителів даного кола, у працях якого безпосередньо звучить термін «антропологія» і навіть назва її розділу – «філософська антропологія», завданням якої він формулює так: розкрити свідомість людини як ціле, тобто. · показати зв’язність його органів, проявів та визначень [Водрозділи].
При зверненні до назви статті з усього вище сказаного може бути невиправданий обрій очікувань: якщо православний священик пише про людське тіло, то мова напевно піде про аскезу, упокорення плоті, відмову від земних благ. Але в тому і полягає одна з особливостей світогляду Флоренського, що він ніколи не відокремлює дух від плоті, а, навпаки, орієнтує на духовне вдосконалення через вдосконалення тіла: «Якщо мислити про тіло натуралістично, то воно нітрохи і ні в чому не може являти собою метафізична будова духовного організму, і тоді в майбутньому столітті все воно, цілком і частинами, не потрібне: всі органи заслуговують тоді відсікання і як «плоть і кров Царства Божого не наслідять», а якщо ж «тіло мислиться символічно, то все воно, у всіх своїх подробицях, наочно виявляє духовну ідею людської особистості,
При подібному злитті духу і плоті людина представляється Флоренському як мікрокосм, який є малий образ макрокосму, а не просто щось саме в собі. (Водрозділи). Як наслідок цього постає завдання «дедукувати людину з основних визначень її істоти, з її ідеї» (Водрозділи). «Дедукування» тіла Флоренський робить двома шляхами.
Шлях перший: простеження гомотипії «верхнього та нижнього полюсів» людського тіла, де «низ людини – як дзеркальне відображення верху його». «Органи, кістки, кровоносна та нервова система, навіть хвороби верхнього та нижнього полюса та дія медикаментів виявляються полярно пов’язаними» (Стовп).
Другий шлях дедукування випливає з першого: якщо є два полюси, то неодмінно має бути центр мікрокосму, його «серединна частина», «корінь єдності тіла» (Стовп), що створює цілісну систему організму. Залежно від типу культури на роль центру можуть претендувати різні частини тіла.
Живіт, у якому «зосереджуються відправлення поживні та відтворювальні». Це властиво «містиці оргіастичних культів давнини та сучасності та частково – католицизму» (Стовп).
Голова як «життя свідомості» є центром (Стовп) у містиці йоги, перенесеної зі Східних країн на європейський ґрунт теософами.
Груди – область «відчуття», здатна розвинутися лише у «благодатному середовищі церкви» і, отже, трактується як центр православної культурі. (Стовп). У свою чергу центром грудей здавна вважалося серце. Цей орган має сакральне значення, тому що «очищення серця дає спілкування з Богом, розтікаючись по всій особистості і проникаючи її, світло Божественної любові висвітлює і межу особистості, тіло, і звідси випромінюється у зовнішню для особистості природу» (Стовп).
Таким чином, тіла людей і будь-яких інших живих істот є своєрідними мембранами, здатними зливатися і пропускати Божественне світло, утворюючи єдиний Космос.
Хотілося б сподіватися, що ця стаття вкотре зуміла довести винятковість антропології як всеосяжної дисципліни, що вивчає людину, невід’ємною складовою якої є погляди російських релігійних філософів.